Город Кия и таможню на Хортице в V11в.н.э.

основал правитель Великой Булгарии – кан Кубрат

 Лучшее воспитание национальной идентичности – показать молодежи великие деяния предков. Редакцией Украинского государственного культурно-просветительского  вестника  Болгар Украины «Роден край» 2011г. объявлен годом Старой Великой Булгарии среди своих читателей. Этому событию и другим знаменательным вехам нашей истории, определяющих благочестивые  намерения болгарских патриотов – родолюбцев посвящается эта статья.

  Хортица  — крупнейший остров на Днепре, расположен в районе города Запорожье ниже ДнепроГЭСа, уникальный природный и исторический комплекс. Вытянут с северо-запада на юго-восток, площадь 23,59кв.км., длина 12,5 км., ширина в среднем 2,5км. В 2007 году был назван одним из «Семи чудес Украины».

остров Хортица и малая Хортица-остров Байды

При написании этой статьи использованы материалы исторического труда украинского ученого, исследователя истории, доцента, кандидата исторических наук, заслуженного работника культуры Украины – Веры Никаноровны Жук “Із сивої давнини: нариси з історії України та Полтавщини V11 ст. до.н.е. – ХV11ст.н.е.“. В своих исследованиях автор, ссылаясь на  192 научных источника в т.ч. и на свод древних Булгарских летописей “ДжаГфар Тарихи“, исследованных Волжко-Булгарским ученым Фаргатом Нурутдиновым, подробно описывает существенный вклад правителя державы Стара Велика Булгария кана Кубрата в образовании мест и городов нынешней Украины. Подчеркивает его непосредственное участие в закладке первого административного государственного учреждения  – древней Булгарской таможни, на территории современного г.Запорожье. Утверждает, что основание города Кия, название острова Хортица и закладка здесь древней булгарской таможни, были осуществлены задолго до образования Киевской Руси, еще в первой половине VIIв.н.э. В те далекие времена, когда территория современной Украины принадлежала объединенному племенному союзу старобулгарских родов, возглавляемых представителем правящего Булгарского рода Дуло – каном Кубратом. Об этом, интересном для нас периоде, В.Н. Жук, ссылаясь на материалы древней Булгарской летописи, повествует следующее:

территория тюркских каганатов накануне их развала, 630г.н.э.

     «632 року (за іншими даними 635 року), скориставшись розвалом Тюркського каганату, Кубрат без війни відібрав у тюрків стародавні ідельські володіння (Перед-кавказзя, Поволжя, Західний Сибір, Казахстан) і проголосив себе каганом – імпера­тором, а свою державу – Великою Булгарією. Вона мала всі ознаки, властиві державі, – наявність кордонів, що охоплювали певну територію, господарство, державну структуру, незалежне централізоване уп­равління, законодавство. На чолі держави стояв кан(каган), який приймав рішення при допомозі Ради,що скла –

Держава Стара Велика Булгария кана Кубрата, 632- 668г.н.э.

Держава Стара Велика Булгария кана Кубрата, 632- 668г.н.э.

лася з високопоставлених боїлів (бояр). Заступником кана був кавхан, який займав друге місце в адміністративній ієрархії. Третю ступінь займав ічіргубоїл. Кавхан та ічіргубоїл одночасно виконували дві функції – вищого адміністративного чиновника і вищого офіцера армії, командуючого у воєнний час великими військовими з’єднаннями. Будучи вихованцем Візантії, християнином і особистим другом імператора Іраклія, Кубрат до кінця свого правління підтримував мирні і добросусідські відносини з Візантією. В 635 року ці дружні стосунки були закріплені міждержавним договором. Кубрат приділяв велику увагу містобудуванню і торгівлі. Він сам зі своїми наближеними досліджував водний шлях “із варяг у греки”, проплив по Дніпру за­надто важким тоді шляхом через Дніпровські пороги і дав назву кожному із них. Вони отримали найменування від імен трьох рідних та двох прийомних синів Кубрата (він усиновив онуків дядька Органи, дітей його сина Біліга, який загинув у бою, захищаючи володаря), його дружини, а також за певними природними озна­ками. По шляху слідування Кубрат засновував у найбільш зручних місцях митні пункти, платні перевози через річку, де пізніше також виникли поселення… Острів на Бурі-чаї [Дніпрі], до якого припливли, подолавши пороги, на честь дядька Органи він назвав “Ставкою Бюргана”. Згодом це місце “Корт-таш”(кам’яне королівство) та острів на якому була митниця Кубрата, народ із любові до правителя став називати “Курдізе”, на мові угрів – Хурдізе, Хордізе – “Ставка Кубрата”. Там довгий час знаходилась митниця. Українці переро­били потім цю назву на “Хортиця”.

ДнепроГЭС и русло старого Днепра

 ДнепроГЭС и русло старого Днепра (“Корт-таш”- королевство камней), справа  на острове Хортица место  предполагаемой  дислокации древней Булгарской таможни-ставки Кубрата

У “Джагфар тарихи” Кубрат характеризується як могутній цар, який любив мир, порядок і міське (осіле) життя. Про його діяльність розповідається так: “Крім Башту, він збудував міста Іске Банджа, Балин або Балинджер, Шигер, Саркел, Істян… Величчю і мудрістю Курбат нагадував Тукі [Атіллу], але із усіх зайнять пере­вагу віддавав торгівлі і не гребував особисто під”їжджати до прибуваючих із Руму [Візантії] кораблів та перераховувати привезений товар. По всьому Бурі-чаю [Булгарськая ріка] він влаштував митні застави і платні перевози, які приносили йому величезні прибутки…[не исключено, что именно Кубрат выше Хортицы, в узком месте Днепра – Волчье горло, тогда и заложил знаменитый Кичкаский перевоз, впоследствии давший начало селениям Кичкас-Айнлаге и Павло Кичкас. Впервые упоминается в Х в.н.э. Византийским императором Константином VII Богрянородным (905-959г.н.э.) в его труде “Об управлении империей“, под названием “Крарийская переправа” (версия названия – переправа К-Ра-Рию, т.е. к Раю. Бог Ра в древнеегипетской мифологии – бог солнца, царь и отец богов, творец мира и людей). Просуществовала до начала ХХ века, в 1904г. заменена первым в России большим арочным Кичкаским мостом через Днепр]

             Вид со стороны нынешнего ДнепроГЭСа, вдали на берегу поселок Павло Кичкас.

     Ширина Днепра состовляла160м., глубина 40м, здесь Днепр делал поворот на 90 градусов.

вид на ДнепроГЭС с острова Хортица (выше ДнепроГЭСа на глади водохранилища выделяется остров Ленина, до затопления в 1932г. –  место Крарийкой переправы или Кичкасского моста, здесь до наших дней сохранилась возвышающаяся над водой часть его правой  опоры)

     Заради безпеки плавання… Курбат сам поплив по Бурічаю і дав кож­ному [дніпровському] гану [порогові] особливу назву… Перший після Башту [Киє­ва] поріг він, як передають, звелів називати Катраг – на честь свого улюбленого сина Катрага, другий… – Кубар, на честь прийомного сина, третій- Ґулям Сюрі, що означає “Весняні поминки” та “Шум”…, четвертий – Юлбарис або Леу, що оз­начає “Страхітливий”, “Чудовищний”, п’ятий – Азбарган, що означав “Відмінний Стрілець”, на честь сина Азбаруга [Аспаруха], шостий -Кугюнчаган, на честь своєї дружини…, сьомий-Айяр, що означав “Ненажерливий”, “Ненаситний”, восьмий- Ліманган або Балинган, що означає “Поріг Затоки”, дев’ятий – Ілятбір (“Правитель Благоденствуючої країни”), титульним іменем свого старшого сина Бат-Бояна, де­сятий -Лачин, на честь свого прийомного сина, одинадцятий -Давилган, що означає “Бурхливий Поріг”, дванадцятий – Кермек (“Молодий удалець”, “Відважний”, “Удалець”), на честь кана Кермека, який заснував Булгарський бейлик… Острів на Бурічаї, до якого підпливли після подолання цих порогів, Курбат назвав Бюрганом, на честь дядька Телеса, але народ став називати його Курдізе або Хурдізе – “Ставка Курбата”… На Курдізе була влаштована митниця… Поріг, який був за цим островом, Кур­бат назвав Біліг – на честь улюбленого сина Бюргана… Коли ця справа була заверше­на, Курбат вийшов на берег і встановив на ньому своє знамено із навершнем у вигляді тризубця… “(Бахши Иман. Джагфар тарихы. Свод булгарских летописей. – Оренбург: Ред-я вестн. “Болгар иле”, 1997. – Т.IIІ. – С. 133-134).

Кубрат проявив себе як справжній державник, у чому йому допомагала й ві­зантійська школа. Він використовував перстені-печатки, якими скріплював держав­ні акти, чого не знали “варварські” вожді. Як стверджує Пламен Павлов, Кубрат, безсумнівно, мав урядову канцелярію, у якій адміністративною мовою була грецька. Цю практику запозичили правителі Дунайської Болгарії і використовували до кін­ця IX ст. Правитель Великої Булгарії влаштовував урочисті дипломатичні прийоми. Булгарська орда, як стверджує Г. В. Вернадський, складалася з кількох кланів (огуз) і підкланів, частково тюркського, а частково й угрського походження. Старший у правлячому клані носив титул хана, або “славного хана”, ще “високого хана”. На офіційних прийомах він з’являвся в одязі розшитому бісером, носив на грудях кош­товну пектораль – гривну, а на руках браслети і перстені, був підперезаний пурпу­ровим поясом-ременем, з якого звисав золотий меч. По обидва боки від хана стояли головні боляри, теж прикрашені нашийними гривнами, браслетами і поясами.

Титулами  вищих  булгарських  вельмож  були кавхан, тархан, табар. Вони мо­жуть дорівнюватися відповідним титулам  в  інших  тюркських  державах  того  часу. Старшини кланів були відомі як бойли. У множині на тюркській мові “бойл” буде “бойлар”,  або “бойляр”.  Звідси в давньоруську  мову  перейшло слово  “болярин”,  а у множині -“боляре”, “боляри”, згодом – бояри. Булгарських витязів називали  слова­ми  “багайн”,  або “багатур”, звідси пішли наші слова “богатир”, “багатир”, з слова   “болгарородний”до нас перейшло слово  “благородний”.

Досить важливим торговим і економічним центром на сухопутному шляху, який вів із Азії через Поволжя на Башту (Київ) і далі до Центральної Європи, став за Кубрата Хорисдан, або Батавил (теперь Путивль). Ідучі від Батавила (Путивля) на південь своєї країни, Кубрат обов’язково зупинявся у своїй улюбленій ставці Балтавар (Полтава). Звідси, прямуючи далі на південь, він заїджав вклонитися могилі дядьки Органи, яка знаходилася на відстані “дня кінного шляху” від Балтавара.

памятник на месте обнаруженного в 1912г.  захоронения кана Кубрата 

                     у села Малое Перещепино Новосанжаровского р-на Полтавской области,

                     открыт 18 августа  2001г.

     “Кий, Щек, Хорив і іх сестра Либідь, та час заснування Київа”:  Останнім часом історики-дослідники сивої давнини, так і археологи висловлюють думку, що Кий, Щек,  Хорив та іх сестра Либідь були реальними історичними особами, хоча імена у них усіх чомусь не слов’янські…Із давньоболгарських джерел  ми дізнаемося, що Щеком звався гунно-булгарський правитель Балюмар-Щеке, який об’єднав під свою владу Ідель и став першим царем Хонської (Гуннської) династії. Він же переніс свою столицю (головну ставку) із Поволжя на землі сучасної України у засновану ним 375 року ставку Кан-Балин, на горах Куянтаву (місце сучасного Киева), де і помер у 378 році. Гора, на якій його поховали, від Шеке та Щеке(що давньобулгарські літописці розшифровують, як “хлопчик-мізинчик”) отримала назву Щекавиця, або Щековиця. З того часу, відновлена тут його сином Алипом, ставка-аул стала зватися на честь обох царів Щек-Алип…Пізніше цим аулом володіла Кир-Киз, “Лебідь-Дівиця” – улюблена сестра Атілле (відомого гунсько-булгарського полководця і хана Аттіли, 406-453р.). Коли звістка про смерть Атілле дійшла до Щек-Алипа, Кир-Киз померла від горя. Потім Щек-Алип став центром анчийського тарханства Іделя (назва першої Булгарської держави, а також Волги від гирла Ками до впадіння в Каспійське море), і сюди було направлено на посаду ідельського намісника бека (князя) Аскала – діда Кубрата. З того часу Щек-Алип стали називати Аскалом. А 620 року за наказом царя Кубрата (володар Великої Булгарії Кубрат) була споруджена фортеця Башту(батько), і місто стало столицею Булгарської держави…  Кий(Шамбат) був молодшим братом хана володаря Великої Булгарії Кубрата, жив у V11ст…. За наказом Кубрата Шамбат зводить 620 року у поселенні аланського племені русів Аскал фортецю. Поселення швидко перетворилося  на місто, яке називали Башту, а згодом ім’ям і прозвиськом його першого намісника Шамбата-Кия – Шамбатос. Від прізвиська Шамбата – Кий(“відокремлений”, “відтятий”) виникла сучасна назва міста – Київ… Що стосуэться Хорива, то як стверджують давні булгарські літописи, та літописці Київської Русі так називали відомого володоря-правителя (по тюркськи-“балтавар”) Великої Булгарії хана Кубрата. Останнім  іменем його називали візантійці, під ним він увійшов у світову історію. Він теж мав багато власних імен: Курт, Курбат, (в іракомовних племенах слово “курт”, “курд” означало “пастух”, а “бат”, “батоно” – “пан”, “повелитель”, “батько племені”, “цар”), Хор, Хорт, Хорті, та інші. Кубрат походив із роду Айбата Дуло по лінії наймолодшого Аттілиного сина Кермека…Із 620 року він – уже одноосібний володар країни, яка за його правління розширює свої межі до території колишньої Сарматії. Центр ії він переносить із Приазов’я у Подніпров’я до Башту (Києва), а його літня резиденція знаходилася у поселенні Балтавар (“балтавар” у перекладі з мови тюрки на українську –”володар”, “правитель”, “цар”) на місці сучасної Полтави…Тож цілком зрозуміло, що давньоруський літописець добре знав про конгломерат племен, етносів, які у давнину мешкали на наших землях, які формували український народ, і зобразив їх у своїй легенді під іменем трьох братів та їхньої сестри Либідь, поклавши в основу історичні факти». (В.Н. Жук, Із сивої давнини: нариси з історії України та Полтавщини V11 ст. до.н.е. – ХV11ст.н.е., Полтава: ТОВ “АСМІ“, 2005-384с.іл. стр.97-149)

     Как видим среди многочисленных имен Кубрата встречаются имена “Хорив, Хор, Хорт, Хорті“ – с основополагающими корнями звучания родственными слову “Хортица“. В VIIв.н.э. регионы порожистой части Днепра и Поднепровья вовлечены в сферу активного жизнегеополетического развития всей огромной Булгарской Державы. Процесс этот повсеместно связан с именем ее правителя Кубрата-Хорта. И именно поэтому расположеный на пересечении путей, в стратегически-ключевом месте такой огромный остров, как Хортица, не мог не находиться в поле зрения селившихся и мигрирующих здесь народов. Которые ,       перед переправой через пороги и Днепр  наверняка останавливались здесь, как-то между собой называли остров и размещенную на нем ставку-таможню Хорта. В Болгарском языке и сегодня имена женского рода, образованные от мужского имени, произносятся с суфиксом иц – Иванице, Стефанице, Миялице, Симонице, Кириллице и т.д. Отсюда от имени Хорт –  Хортице, со временем трансформированное в украинское –Хортиця и русское – Хортица. До нас эта информация донесена чудом уцелевшими летописями “ДжаГфар Тарихи“, исследованных и обработанных Казанским ученым Фаргатом Нурутдиновым. У какого родолюбивого Болгарина не застучит сердце после прочтения строк о периоде расцвета на нашей территории державы Стара Велика Булгария. Чего уж там греха таить, тешит национальное самолюбие информация о заслугах наших предков в освоении земель, становлении городов и столицы современной Украины, их участие в формировании проживающих здесь народов, их этноса, быта и культуры. А это беспорно, к теории булгарского происхождения племенных родов Угров, Анчийцев, Урусов – предков современных украинцев, склоняются как Болгарские, так и Волжско-Булгарские  ученые. Один из них – специалист по древнему Болгарскому оружию д-р Дориан Александров в своей научной работе “Етногенезис и история на казаците в Украйна и Русия“ (Сдружество “Ави-Тохол“, ИК Виделина, София 2005г., Исторически сборник, Том1 Новия прочит на Българската древност, стр.298-305), с ссылкой на различные источники, в т.ч. и летописи “ДжаГфар Тарихи“, подводит историческую основу под теорию об истоках Болгарского происхождения всех казацких войск и соединений пребывающих на территории дореволюционной России, в том числе и Украины. Эти вооруженные демократические объединения ведут свое начало от конных пограничных отрядов, существовавших в Старой Великой Болгарии еще в V11в.н.э.. “Казаками“ в Волжской Булгарии(V11-Х111в.н.э.) называли отчаянных “багатуров“, которые из-за презрения к опасности принципиально не облачались в кольчуги, давали обет не жениться пока не прославят свои имена в боях.  По его подсчетам на территории бывшего СССР проживало не менее 40млн. человек, предки которых имели непосредственные Болгарские корни. И именно поэтому Болгарская версия о происхождении названия известного на весь мир острова, неразрывно связанного с историей Запорожского казачества, ставшего его колыбелью еще во времена дислокации здесь в VIIв.н.э. ставки Кубрата, заслуживает к себе самое пристальное внимание со стороны ученых стран СНГ, Украины и Болгарии. По своему интересную, но в тоже время абстрактную, версию происхождения этого названия раскрывает в своей книге “Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности“ известный исследователь Запорожского края Яков Павлович Новицкий: «Происхождение названия острова также основано на догадках. Проф. Брун, напр., допускает, что название Хортицы произошло от слова “хорт” – борзая собака, а затем далее поясняет: “Так как между Россами и их сподвижниками могли находиться любители охоты, то, вероятно, таких собак возили с собою и оставляли на острове Хортице, чтобы по возвращению  из Константинополя взять их опять с собой, так как они дальнейший путь оттуда в Киев, по причине порогов, по всей вероятности, проходили сухим путем”. Если допустимо такое предположение, то можно допустить и другое – что название острову дано по имени древнеславянского бога “Хорса”. О котором упоминается у Нестора и  в  “Слово о полку Игореве” и которого славяне умилостивляли жертвоприношениями при походах. Отсюда – “Хортица”, т.е. место, посвященное Хорсу, или по переходе буквы “с” в “т” , переходе довольно обычном и в наши дни – “Хортица”. Высказываясь, однако с осторожностью, ни то, ни другое мнение не разъясняет вопроса о происхождении названия острова и допустимо лишь в области предположений и догадок.» (Я.Новицький “Остров Хортица на Днепре, его природа, история древности”,  за рукописом 1917р.- Запоріжжя:Тандем – У, 2005, стр.25-26) Эти строки написаны в начале прошлого столетия, и как видим их нельзя принимать за основу для суждения о достоверности происхождения этого названия. Не исключено, что на этот счет имеются и иные, не опубликованные еще версии. Возможно кроме летописей “ДжаГфар Тарихи“, признаных более сорока видными учеными мира, природу происхождения этого названия раскрывают и другие, не известные мне источники. Хотелось бы о них узнать, услышать авторитетные мнения изучивших их ученых, а не псевдонаучные предположения, домыслы и догадки, не имеющие ничего общего с исторической правдой, которые вводят в заблуждение и по сути никак не объясняют происхождение этого названия. Однозначно все варианты заслуживают пристального внимания и изучения, но в науке приоритет прежде всего принадлежит подтвержденым  документально. И именно поэтому версия происхождения названия остров “Хортица“,  в честь основателя державы “Стара Велика Булгария“ кана Кубрата, своим документальным подтверждением заслуживает право считаться основопологающей. С ней можно соглашаться или не соглашаться, но не брать ее в расчет никак нельзя. К сожалению на сегодняшний день ни в одном официальном научном украинском документе о ней не упомянуто, как замалчивается и сам исторический этап существования на нашей территории державы “Стара Велика Булгария“ с гербом уж очень напоминающим современый трезуб. По всей видимости не очень-то лестно констатировать факт, что все приходившие ей на смену государственные объединения, являлись далеко не самой лучшей ее копией. Украинским  ученым, а в первую очередь научно-методическому Совету национального заповедника “Хортица“ не мешало бы вникнуть и детально разобраться в истоках происхождения названия острова, которому непосредственно посвящена их научная деятельность. Тем более, что документальное подтверждение представленой Болгарской версии непременно позитивно скажется на укреплении межнациональных отношений братских народов, придаст свежий импульс в развитии так ныне пропагандируемого международного туризма.

Сегодня на территории Украины общеизвестны три основные древние Булгарские святыни – Мало Перещепинская, Вознесеновская и остров Хортица. Учитывая, что две из них – остров Хортица и захоронение кана Аспаруха находятся на территории города Запорожье, сам по себе напрашивается вопрос о необходимости проведения здесь научной конференции для фундаментального подтверждения их происхождений и названий. Ее проведение возможно под егидой взаимосотрудничества академий наук братских стран, с обязательным участием ученых специалистов Болгарии, Украины, Татарстана. Учитывая национальный престиж и кровную заинтересованность в этом вопросе, инициативу по ее организации обязана взять на себя Болгарская сторона. Именно поэтому, пользуясь случаем обращаюсь к депутатам Всемирного парламента Ассоциции Болгар всего мира на планируемой в октябре текущего года сессии включить для рассмотрения этот вопрос в повестку дня своей програмной работы, создать рабочую группу для его повсеместного решения в межсессионный период. При этом хотелось бы услышать и узнать авторитетное мнение и представителей украинской науки. Ведь мы украинские болгары развитие своей национальной идентичности видим только совместно с украинским народом, связанным с нами едиными Булгарскими корнями. Что патриотично для Украины – то свято и патриотично и для нас. И именно поэтому  документальное фиксирование любой дошедшей до нас исторической информации повсеместно обогащает и укрепляет нашу дружбу, поднимает авторитет Украины и нас украинцев на международном уровне. Ради этого стоит собраться в г.Запорожье представителям ученого мира разных стран и народов и досконально изучив этот вопрос дать на него аргументированный исчерпывающий ответ. Его научное подтверждение предоставит возможность мировой Болгарской обществености  увековечить память своих канов, оставивших неизгладимый след в мировой истории развития человечества, заложивших исторические предпосылки для образования многих сел и городов Украины, благоприятно повлиявших на процесс формирования в нацию представителей проживающих здесь народов.

И.Ангелов г.Запорожье (Кайраклия – Гюновка)

Газета «Роден край» бр.32- 6.VIII. 2011г.; бр. 33 – 13.VIII.2011г

Используемая литература:

В. Н. Жук “Із сивої давнини: нариси з історії України та Полтавщини V11 ст. до.н.е. – ХV11ст.н.е.“.  Полтава: ТОВ “АСМІ”, 2005;

Я.Новицький “Остров Хортица на Днепре, его природа, история древности”,  за рукописом 1917р.- Запоріжжя:Тандем – У, 2005;

д-р Д. Александров “Етногенезис и история на казаците в Украйна и Русия“ (Сдружество “Ави-Тохол”, ИК Виделина, София 2005г., Исторически сборник, Том1 Новия прочит на Българската древност, стр.298-305.